Ч Е Р Н Е Ч И Й    О Д Я Г    Т А    О Б І Т И

На початку новіціату нам вручають капуцинську рясу. Це насправді захоплюючий момент. Я усвідомлював, що одягаю “провокаційний” одяг, який зроблений не за модою – він не елегантний, проте насправді улюблений в народі, “затверджений” святими людьми, які його носили. Це промовистий релігійний знак.

Звичайно, ряса – це не все. Набагато важливіше стати братом “зсередини” , у серці: стати людиною, яка присвятила себе Євангелію, прислуговуючи братам, викликаючи шок насамперед конкретними справами і жестами любові. І саме тому під кінець новіціату брати складають три обіти: убогості, чистоти й послуху . Цей етап зветься “тимчасовими обітами”, які згодом, через декілька років перевірки себе в житті й у спільноті, стають “довічними”, тобто даром усього життя.

Обіти – це не тягар, не ланцюги, але конкретний спосіб любити все більше, набагато радикальніше. Чернечими обітами я практично присвятив себе Богу, даруючи Йому все, охоче погоджуючись на те, щоб стати слухняним знаряддям Його плану любові: так само, коли хтось, єднаючи життя в таїнстві подружжя, каже прилюдно своє радісне “так”.

Скінчивши новіціат, я увійшов до спільноти Капуцинів, в якій всі почувають себе братами, даром один для одного.

Наше покликання – це жити Євангелієм у спільноті й покорі за прикладом святого Франциска і його перших братів. Деякі з нас обирають переживання цього способу життя у священстві, до якого і я був покликаний.

Отже, разом з деякими братами я почав курс теології. Навчання поширило мій кругозір і серце, поглиблюючи пізнання “таємниці Бога”, історії Божого спасіння й любові до людей. Це був час занять, навчання і багатьох годин лекцій. Девіз цих років звучав так: “ Приготуйся як слід! " Чи працює хтось за фахом без тривалої попередньої підготовки? Чи бере хтось участь у змаганнях без попереднього тренування?

Під час вивчення теології я готувався стати одного дня священиком. Протягом шести років семінарії я мав також практичні заняття в служінні братам, адже не можна думати про інших, сидячи лише в монастирі серед книжок та в ароматі кадила! По суботах та неділях я йшов до парафій, щоб катехизувати людей, вів молодіжну групу, намагався прикрасити літургію співом. Влітку я брав участь у реколекціях, паломництвах, допомагав убогим та відвідував хворих. Одним словом, я жив, спілкуючись не тільки з книжками, але також і з “живими книжками”, тобто з людьми. Чинячи це, я все більше переконувався, що варто віддати власне життя іншим і що насправді більше радості є в тому, щоб давати, ніж у тому, щоб брати.

Монастир – мій дім >>